З надр пам'яті

[ебипетский бох ебипетских ебиптян]

Было очень давно и не правда.

З надр пам’яті
praefatio

сидячі на хиткому балконі
однієї з коробок великого міста,
вологої, слизької і порожньої,
як каруселі небесного даху,
що поволі гортають сторінки
старих й нових зітлілих книжок,
разом із гуркотом літака,
розвиваючого штиль тиші,
такої жаданої і непотрібної.
затуляючи очі, бачити космос
розірваних ланцюгів буття,
тамувати подих, уявляючи
крила метелика у червоному пилі.
намагання втирамати миттєвість,
маючі на рахунку
біологічного банку десятиріччя -
так дякувати всесвіту за своє існування.

-1-
кубічне каміння
пропаленого кольору
та ще трохи мертвого листя
біля вічного постаменту
спиною до нас.
перший погляд,
відверто-цнотливий,
очі в очі й униз.
здається, можна втопитися -
та струм електричної реальності
витягає назовні
оголений шкелет свідомості.
коліна тремтять.
треба вчитатися у нотатки
минулого
свого опонента.
світле пиво
у шкляних пляшках
й відраза до нього -
до рідкого прозорого варива,
напою-самоназванця,
гіркуватого дещо - все ж прісного.
бетонні плити
та швидкі кроки вгору -
велика засипана домовина історії,
ілюзорно лиса і ще червона
від нескінченних поцілунків сонця.
пошматованою змією до неба -
сірі сходи, кручені й напнуті на
кістках язичницьких капищ.
трохи відпочинку не завадить
у тіні вікових дерев,
що можуть засвідчити
жертвоприношення своєї землі.
пагорби, наче спини
безпорадних тварин
минулого часу,
таких величних колись
та дохлих тепер.
ніяких слів.
сітка пустої балаканини про щось.
і знову вгору, до неба.
обпечені рослини хиляться донизу -
марячи про вологі краплини
завтрашньої роси.

-2-
прибувши до кінцевого
пункту призначення,
падаємо на жовті трави,
сухі, скляні палички.
вони тремтять від кожного руху.
широкий порожній краєвид
оглядаючи, бачимо
десь у низу
рясні будиночки,
пафосні, де інде гламурні,
у барвах неіснуючої
дощової веселки.
за спинами дендростіна,
вона приховує велику річку,
крани, пляжі, багатоповерхові
шкапи - там, у трунах,
заправлених пір’ям сонливих мрій,
прокидаються люди-машини
і вмиваються освіжаючим світлом
омріяного майбутнього,
одягаючи маски
буденності і ненависті один до одного.
спрага примушує час від часу
торкатися піщаними вустами до скла
і вловлювати вогкі молекули
обридлого напою.
гіркою луною озивається рідина
і капітулюєтся у космічний простір
крізь отвори у тліючому тілі.
чотири тіні на жовтому простирадлі
волохатої сухої біології,
то нахиляючись одна до одної,
шепочучи німими вустами
таємниці схованих скарбів,
то відвертаючись, наче од сорому
за свої чорні обриси.
полуднева спека о п’ятій,
розпалене сонце віддає останню шану,
несамовито занурюючись
у прілі глибини
витоптаної віками та закопченої
поверхні земної кулі.
раптово один з найпалкіших поцілунків
не бажає покидати затерту поверхню,
овіяну ніжністю
по-вечірньому прохолодного вітру.
він обіймає і пестить, кохається
із сухими дрібними кущиками,
попелить і димить його пристрасть.
і тоді вже, невтішно оманений,
він притягує до себе усі довкола
палички-гілочки.
їх він невпевнено мацає своїми
червоними язиками,
вкриваючи полум’ям горизонтальні риси
довкола та підлещується
гнучкою кицькою до наших ніг.
тріщить луною у повітрі
несподівана пожежа.
зніяковілі тіні,
трохи сполохані,
витріщають чорні очиці
на те диво
й чухаючи потилиці,
розмірковують
про іржаві труби
пожежних машин,
які хтось викликає,
задихаючись смородом
кремації nature mort’у.

-3-
пришелпукаваті службовці
пожежної безпеки,
зачухані й брудні,
схожі на сонних чортяк,
сновигають схилом
у пошуках піску,
намагаючись дати ладу
стихійному лиху.
в одного з них, на підтримку
фантазійного шляху
сп’янілого мозку,
шаленіє жовта цифра тринадцять
на жорсткій гумі
захисного шолому.
вечоріє.
сонні комахи
збираються косяками
у хмари-черги
за свіжою людською стигмою.
десь гавкає обурений пес
у гонитві за кісткою
із свіженьким мозочком.
тіні потроху розпливаються,
насолоджуючись видовищем
чужої смерті.
навіть не смерті -
просто колообігом у всесвіті.
вдихаючи чорне повітря,
тримаємо у руках фотокамеру,
намагаючись вловити
вогняну композицію.
об’єктив не бажає
знімати порожність
відмирання рослин.
абстрагуємося
і отримуємо тіні
на ще не існуючих світлинах.
десь у скошеному сіні
лежать смарагдові пляшки,
пляшки з-під пива.
порожні мовчазні
свідки огиди до пива,
і недопалки цигарок,
легких та смертельно небезпечних
тютюнових виробів
на зразок опію.
вечоріє.
сонце вже сховало
свої невгамовні вуста
десь за обрієм.
певно, цілує щось там
собі нишком,
зраджуючи сиву гору.
переглядаючи світлини, розумієш
свій напівфабричний,
надуманий склероз.

-4-
чорними оазисами,
плямами оголеної землі,
дивляться схили
сором’язливо.
вслухаючись, чуємо
рештки сміху і розмов
у закрученій спіралі
темніючого неба-стелі.
всесвіт, той всесвіт,
що вміщується у фоторамку,
реалістично всмоктується
темрявою і фіолетовою курявою,
що її здіймає хода
незнайомої напівтіні,
крокуючої до церковного двору
через цвинтар у казкові шати
сумуючих, наче згуртованих,
та все одно одиноких
дерев-вартових.
гвинтівками з-під парканів,
залізних, з облізлою блакитною фарбою
могильних парканів
вилазить бузок
і колихає відцвілими
гронами колись пахучих
масних квіток,
тепер вже зсохлих,
здерев’янілих бубок,
зібраних у дотепно-сумні
віники-піраміди.
напівтінь невпевнено
повзе-крокує стежкою,
крученою стежкою поміж
гранітних плит,
деінде хопляючись
рукою за хрест,
перечіплюючись
за камінці чи грати ногою.
вакуумна тиша сновигає
торкаючись згаслих
свічок і хробаків,
що повилазили на зустріч
місячному сяйву.
можливо, має тінь
мрії про щось,
планує, міркує, рахує.
та все ж
окрім тріпочучого
вина на губах
та їдкого диму
навряд чи щось матиме.
можливо кохання.
ймовірно.
ймовірніша смерть.

-5-
вертаючись до сивої гори
згадаємо пожежу
століття тому.
рік тому. наче ніколи
і назавжди.
отак, кадр за кадром
й рух за рухом,
кваплячись встигнути
за вогнем, часом
і думками,
божевільно тікаючи від
зустрічних поглядів
й тремтячими руками хапаючись
один за одного,
прозорими руками.
затягнуте брудною ковдрою
небо спалахує
салютами,
крижаними очами
і вітер сріблястий
гомонить свою анатомію,
свою траєкторію.
нескінченно витягнутий
день промайнув блискавкою,
ниткою крізь пальці -
хтось тягнув і
буде тягнути нас подалі
від самих себе.
обабіч дороги крізь
темну зелень сутінкових хащ,
сяють чорні діри
глибин рослинності і думок.
прижмурюємо оченята
і знов марна спроба вловити
привид присутності когось іще.
рожевий бік опуклого небокраю
рваними шматами
висить на деревах.
задивляючись, втрачаємо
силоміць привитий спокій буття.

-6-
кажанячими крилами,
гострими лезами
тріскоче метро.
нескінченні по колу
тунелі риб’ячими ребрами
лоскочуть втомлені натовпи.
білі стіни, сірі,
сині і зелені
калейдоскопом
виштовхують на зовні.
місто вкладається спати,
разом з ним і килими згадок
відвертості і
почуття незадоволеності
кудись зникає.
мріючи про ранок,
нове сонце і день
квапливо йдемо.
вулиці у дрімоті,
гудить десь мотор
наче ще живого
авто залізного
і муміфікованого.
десь на нас чекає
труна із пір’ям.
в когось діти,
жінка й шклянка
недопитого чаю.
ми теж щось маємо
певно маємо.
нічого. тільки пам'ять -
минуле трохи пригіркле,
та ще свіже наче учора.
портрет на стінці
поета,
іще
трохи рослинності на балконі,
іще
запах кориці
у брудному повітрі,
іще
метеликів двох
ледь живих
у банці
на стінній полиці,
декілька фото,
шухляду малюнків,
зошит віршів
й уявні цілунки.

2006 © SLDG (sylven lasse der gluck)

dulcia non novit,
qui non gustavit amara.

@темы: мое, литература